Поддержите проект – поделитесь хорошим с друзьями! :)

Освенцим и жизнь — интервью с выжившей узницей нацистских лагерей Анастасией Васильевной Гулей. Мы поговорили о людях и нелюдях среди нацистов, о проституции в гестапо, о боязни буквы «О» и о том, что она даже не мечтала выжить, а мечтала просто поесть.

Интервью публикуем на украинском языке, родном для Анастасии Васильевны Гулей (девичья фамилия — Пляшечник), а цитаты приводим по-русски для наших русскоязычных читателей.

Что читают с этим материалом?

Освенцим, узница концлагеря, вена, гулей, история войны, война

— Розкажіть, будь ласка, Вашу історію до війни, я знаю, що Ви з Полтавщини…

— Я з Полтавщини, Пирятинського району, село Грабарівка. Я там народилася але прожила до війни в Чернігівській області. Це недалеко. Мій батько вчителем був, його направили в Чернігівську область і потім ми там подорожували по Чернігівській області і війна нас застала в селі Сергіївка. Вже тепер вона Перлуцького района і я там закінчила 9 класів.

А потім війна і батька не взяли в армію. Йому було 50 років і він не підлягав мобілізації. Ми приїхали знову в бабусину хату на Полтавщину, там жили два роки в окупації.

— По 43-ій рік?

— А в 43-у році вийшов приказ в Німеччині гнати молодь в Германію на примусові роботи. Тоді тікала я декілька раз, потім врешті-решт поймали мене. Я прийшла додому взяти щось поїсти, бо в чужих людей трудно було, і мене вже окончательно зловили і отправили.

Попала я в город Штеттін. Там був здоровенний розприділітель. Десь воно біля моря було (Балтийское море. — Авт.), бо там була приморська обстановка, здоровений табір, туди приїжджали покупці «товару» і набирали собі групу, кому скільки надо і розвозили людей по всій Германії. І попала я в одну команду, нас привезли в Польщу недалеко от Катовіце, городок звався Königshütte.

«Два года мы жили в оккупации на Полтавщине, а потом немцы решили всю молодежь гнать в Германию на принудительные работы. Я убегала несколько раз, но меня поймали и отправили в город Штеттин в огромный распределитель…».

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Це була вже Німеччина чи ще Польща?

— Була Польща, але 39-у році це перейшло до німців. Там був державний кордон встановлений, була окупірована зона німецька, яка у 3-й Рейх перейшла.

І ми звідти рішили втікти з роботи. Нас звозили до Катовіце розгружати вагони товарні, ми вигружали шлак. Під рельси, під шпали, строїли железну дорогу. На вокзалі побачили карту, виписали маршрут — куди тікати і що. І вибрали момент один такий більш-менш зручний, ну коли охрана нас завела від дощу заховатися. Такий був густий непроглядний дощ. Ми цим скористувалися і утекли з Катовіце!

— А хто з вами втік?

— Було 4 подруги. Всі дівчата з Полтавської області, з сусідніх сіл. Троє з Сасановки, одна з Давидовки, я з Грабарівки. Наш очаг.

Освенцим, узница концлагеря, вена, гулей, история войны, война

Анастасия Гулей (стоит) со своими однокурсницами во время учебы в Киевском лесхозинституте, 1948 год

«Нас отправили разгружать товарные вагоны. И мы — пять полтавчанок — решили убежать! Выбрали момент, когда шел сильный ливень…»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— І куди побігли?

— Побігли питатися, де кордон перейти. Що таке кордон, ми не знали, який то кордон. В кінофільмах дивилися… Не мали уявлення, що таке живий кордон. Ми питали поляків, нам розказували, і одна жінка говорить: «Я вам дам хлопця свого».

Дала нам хлопчину і той повів нас у ліс. І ліс так спускався до долини. Долина невелика, а там тоже підйомчик. І там полоски жита та дорога широченна, щоб проглядувалася прикордонниками. І той хлопчинка побачив і каже «от жовніж пішов» — це значить прикордонник з собакою. Пішов і завернув у ліс, і ми перехрестилися — і через границю!

І тут зліва шосе. Потім ми взнали, що це із Кракова шосе. І стоїть стовп прикордонний. І всадник на білому коні ганяє. Охороняє.


Что читают с этим материалом?


— На білому коні?

— На білому, щоб його видно було. Наверное, з такою метою білий був. І ми бігом, бігом, бігом. Розділилися: одна по одній полосі, друга по другій, отак щоб не табуном.

Сміється

— Пройшли?

— Пройшли і в село вступили! А на встречу нам люди, вони з городів, із вікон бачуть, як ми тьопаєм через границю. 12 часов дня! Це таке чудо було! Ой, давай нас розпитувать!

«Спрашивали у людей, где граница. Как она выглядит, я только в кино видела… Одна женщина дала нам парня-проводника в помощь. И мы прорвались! Зашли в село, а навстречу нам люди! Видят, как мы топаем через границу. 12 часов дня! Это было такое чудо! Ой, давай нас расспрашивать!»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Ви пам’ятаєте як називалося це місце?

— Хто його знає як. Нас запрошують до хати, покормили. Чудо! То були поляки. Одна частина села була Рейхівська, а друга — польська окупована. Підходить до нас один парень і каже: «Я сиджу в підвалі в однієї жінки дві неділі і не можу туди перейти, у меня заданіе. Хлопець зі Львова, йому перейти нада, він не вибире момента, а ми гуртом перейшли!

Сміється

узница концлагеря, вена, гулей, история войны, война

Відправка українських жінок на роботу до Німеччини. 1942 рік (ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного)

— Як довго ви йшли через кордон?

— Ми летіли як кулі десь 15−20 минут. Чесали на всю, як могли. Покормили нас. Я показала маршрут, по якому ми збираємся йти, і той хлопець нам посправляв транскрипцію на карті, що траба читати Жешув, наприклад. От такі моменти він нам підправив, та ми й пішли.

Нам жінки посовітували: «Ви таким табуном не йдіть. Бо дуже в очі кидаєтесь, розділітся». Пятеро нас, двоє пішло вперед, а я і дві сестри — Галя і Таня спочатку пішли за ними, щоб не спускати їх з очей. В одному селі ми їх загубили і пізніше нам жінки сказали, що їх «жовнір» забрав. Солдат. Ми пішли втрьох і так шли. На 10-й день на спіймали коло Жешува.

Ще б нам один бросок — річку Сян перейти, і ми б вже були у Львівській області, вже Україна. Не вдалося…

Нас піймав польський жандарм. З пістолетом, продажний. І завіз нас в тюрму. Прямо сам на повозці своїй. Видно, получив за це піньйонзи. І так ми очутилися в тюрмі в Жешові. Там місяць побули.

«Мы пошли дальше в сторону Украины. На 10-й день нас поймали около Жешова. Еще бы один бросок — речку Сян перейти, и мы бы уже были во Львовской области, уже Украина! Не удалось…

Нас словил польский жандарм с пистолетом. И на своей повозке отвез в тюрьму, где бы пробыли месяц…»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Ви не могли сказати, що ви поляки?

— Ну, ми не похожі на поляків. Він нас питав, ви хто польки — нє. Ви руські - нє. Жиди — нє. Ми — українки. Всьо — «Садісь на повозку. Довезу». Ми: «Не хочемо, ми пішки». Він приставив пістолет — садісь. І в тюрягу прямо сам на своїй повозці… Видно, вхожий туди був, на них работал.

— Скільки Вам років було?

— 17… Через місяць перевели до Тарнувa. Там здорова тюрма гестапо. Ще місяць посиділи. Там собирали всяких — біглецов, штрафників, ненадежних. А 8 серпня нас отправили в Аушвіц.

— Це 43-й рік?

— Так, у 43-у році, і так нам доказали, що нарушать закони німецькі не маєш права, тому що тобі за це одне наказаніе — подохнуть і всьо.

— А Ви в Аушвіці вижили…

— Вот вижила, мало хто повернувся. Да там чуть якась ошибка, якась болячка, то крематорій, крематорій, крематорій.

«Мне тогда 17 лет было… Через месяц перевели в Тарнов. Там огромная тюрьма гестапо была. Еще месяц посидели. И отправили в Освенцим. Так нам доказали, что нарушать законы немецкие не имеешь права, потому что тебе за это одно наказание — подохнуть и всё… В Освенциме чуть какая-то ошибка, болячка — крематорий, крематорий, крематорий…»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей


Что читают с этим материалом?


— До 45-го року Ви там два роки пробули?

— Да, почті.

— Багато українок з Вами було?

— Багато. У нас був один барак такий, ну, він може на 800 чоловік. Розділяла барак только камінна труба. Вона ніде не топилась, просто через весь барак кирпична труба складена йшла і розділяла барак на 2 половини. З однієї сторони ми — руські, білоруські, українські, советцкі. А з другої сторони в основному польки, югославки.

Через цю трубу спілкувалися, ругалися з ними. Поляки нам: «Ой, зачекайте, наши пшийдут!». А ми: «Откуда ваші прийдуть, із Англії?» Такі заводили скандали! А ранком помирились та на роботу разом…

— Яку роботу мусили Ви виконувати?

— Роботу різну, це була команда, називалася Landwirtschaft — сільськохазяйственніки. Копали канали, осушували, дренажі вкладували, сушили болота, равняли дороги зимою. Груддя позамерзають, ми грудки ті кирками довбаємо. На носилки і ямки засипаємо.

— В котрій годині починали роботу?

— А як видно стає, часів же не було. Як видно, то штубові палкою по нарам: Aufstehen, aufstehen! (Підйом)

— Наглядачка була німка?

— Наглядачка була німкою, а «капо» наполовину німкою, наполовину полька (капо — привилегированный заключенный в концлагерях Третьего рейха, работавший на администрацию. — Авт.). Гертруда. А ще була Фріда надзирательница. Це така вже як звенева. Підчиняеться капо. Гавкала трохи, ми її не слухали.

— Ви пам’ятаєте імена. А прізвища не пам’ятаєте?

— Дівчата не знали призвіща одна другої. Ото Катя, а то — номер…

— А Ваші дівчата, з якими Ви втекли, теж у Ваш барак потрапили?

— Так. Ми разом з ними вижили.

«В Освенциме я пробыла почти два года. Очень много было там украинок. Наш барак на 800 человек был разделен кирпичной трубой. С одной стороны жили мы — русские, белорусские, украинские, советские, а с другой — полячки, югославки.

Мы с ними ругались страшно, а потом утром мирились — и на работу… Копали каналы, сушили болота, зимой ровняли дороги…»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Я знаю, що в декотрих таборах, тюрмах була проституція …

— У нас абсолютно ні! Яка проституція… Може десь було, кажуть, що біля Освенціма було декілька філіалов. І були філіали, де охрані давали так називаємиє «бони поощрения», давали «направленіе». Но ми трупи були — кірки неподужаєш. Нє, совершенно ні, не той контингент.

— А як Вас в таборі кормили, якусь баланду Вам давали їсти?

— Ну, канєшно, утром кричать, Herbaта, по-польськи — чай, но ніхто його не пив. Кому воно нада той чай?

— Давали хліба?

— Ранком тільки кружку наллють того варива, як сіна. Коли йдем на роботу, — несем на носилках хліб. І приходить в час чи в два, хто знає, шеф, що нас на роботу привів, ріже той хліб і каждому дає кусок. Ото ми хлібом пообідали. І поснідали. А вечором приходимо, у нас у каждого по уставу желізна миска кругла з дирочками. То йдеш в кухню і получаєш ото миску тієї баланди. Поїв — і спать.

«У нас проституции не было. Говорят, около Освенцима было несколько филиалов. И были среди них такие, где охране давали так называемые „боны поощрения“. Но мы трупы были — не тот контингент»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Ви працювали доки видно було?

— Так, скільки охрані видно нас охранять. Хто там дивився на ті часи чи спішив кудись? Якось вихідних ми не любили. Бо у вихідні сидиш у бараці, їсти хочеться, отвліктися нікуди і це було страшно.

— Надія була, що ви живете?

— Нє, та яка надія, як на наших очах гонять і гонять в крематорії, і знаєш лише номер на руці. Всьо — за свободу забудь, бо ніхто ж ніколи не випускав.

— Що Вас трохи тримало на плаву?

— Хто його знає…


Что читают с этим материалом?

— Про що думали?

— Тільки про їду. Так хотілось їсти. Вот що інтересно, там дівчата, хто копає, хто нагружає, посхилялися на ті лопати, щось говорять, чую — одна розказує: «Ми, було, як заріжемо кабана, так батько зразу відріже кусок — так кому — Катерині». А друга говорить: «А ми як заріжемо кабана, то вареники з шкварками!».

Сміється

— Так то ще гірше, ще більше хочеться їсти…

— Голодній кумі хліб на умі. А та говорить: «Боже, як я вийду звідси, дасть Бог, дай Бог, шоб в мене було барахло: 2 спидниці - одна на роботу, одна — на неділю, ніякої тряпкі більше, а щоб був хліб на столі. Всегда. Це в 18 годів — романтика! Тільки про їжу думали, і - їсти, їсти, їсти.

«Как-то выходные мы не любили — сидишь в бараке, есть хочется, отвлечься некуда — страшно! Никакой надежды выйти живыми не было… Какая тут надежда, когда на твоих глазах гонят и гонят в крематории. Так что о свободе мы не думали. думали постоянно о еде.

Голодной куме хлеб на уме. Говорили: «Боже, дай Бог, выйти отсюда, и дай Бог, чтоб у меня было барахло: две юбки — одна на работу, одна на выходные, никакого тряпья больше, а чтобы был хлеб на столе. Всегда. Это в 18 лет — романтика! Только про еду думали…»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Між собою ви одна одній допомагали?

— Мені кажеться, якби ми не допомагали друг другу, то ніхто би не вижив. Особенно це сказалось в Берген-Бельзені. В 1945-му, в січні, коли фронт був коло Кракова, нас погнали близько двох суток. Загнали на якусь станцію, погрузили в вагони. Жалісні вагони, я їх пульманами зову, в яких возять пісок, вугілля…

— Це був для вас самий важкий період?

— Так. Нас же погнали у Берген-Бельзен для того, щоб ліквідіровать свідків з номерами…

— Номер Вам відразу накололи у таборі?

— В Освенцімі на 2-й день номер накололи, в полосате вбрали, ну, уже все, все людське забрали в тебе. Ім'я твоє забрали, призвіще всьо. Ти вже не людина, ти вже хто знає що, «слушай мою команду» і так два раза на день по номеру, перекличка, отвечай.

— Який Ваш номер?

— 61.369. 61.369 ein und sechzig Tausend drei Hundert neun und sechzig. На всю жизнь, нагадує каждий день…

В Берген-Бельзен коли везли, нас загнали і в желізному вагоні везли. Під відкритим небом, холодні, голодні. Ні чайку, ні водички. Обшкрябували сніг з вагона і жували той сніг.

война, немцы, вторая мировая

— А знали куди їдете?

— Откуда? Так думали дівчата — ну, уже хуже не буде. Де цей Освенцим, уже не будем розсівать по полям пустим прах людський. З крематорію привозили їх як міндобрива, з кісточками. Ми розсіювали цей прах і кров стигла в жилах. Прах бачиш, кісточки людські, це богохульство, це не нашої віри — прах людський отак вот.

— І часто Ви це мусили робити?

— Да зимою під оранку.

«В Освенциме на второй день номер накололи, в полосатое одели, всё человеческое забрали у тебя. Имя твоё забрали, фамилию — всё. Ты уже не человек, ты уже кто знает что, «слушай мою команду», и так два раза в день перекличка по номеру — отвечай!

Когда нас в товарных вагонах открытых в январе 1945-го перевозили в Берген-Бельзен, мы соскребали со стен вагона снег и его ели… Но нам казалось, что ничего страшнее Освенцима уже не будет… Ведь мы уже не будем развеивать прах людей по полям. Нам его привозили из крематория как минудобрения…«

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей


Что читают с этим материалом?

— Що було, коли Ви приїхали в Берген?

— Побачили там свого знайомого команданта Крамера, він був комендантом в Освенцимі одно время. Після нього був Гесс. То iнша людина. А цей Крамер — це сверскотіна, не сверхчеловек, а сверхскотіна. Йому трахнуть людину по башці - убить — це нічого. Жуткий, жуткий.

— А Гесс в Освенцімі невже був кращий?

— Да, Гесс був такий інтелігентніший, він одну нашу парашютистку спас.

— Правда?

— Так, Валя-парашютистка. Вона попала в больнічний барак. І щось вона там завелася з аузиєркою. Та її стусанула, а вона їй здачі. Що тут зробили! Пішли за комендантом. Комендант Гесс прийшов, розібрався, усмирив. А та аузиєрка все ж таки на неї глаз поклала і як одбирали доходяг з барака в крематорій, то вона і Валю цю пхнула.

І ось Валя розказує: сидить вона вже в тому залі, їх вже роздягають наголо. Зал здоровий, під амфітеатр зроблений, пізніше — в газову піч і все. Йде Гесс з комісією, з врачами зуби проверять, в кого золотий зуб — виривають вже на последней дороге. І цей Гесс взнав її і каже: «Warum kleine Russin hier? (Що тут робить мала руска?) Weg weg! (геть, геть)» — на неї, витовкав її!

— Не знаєте, чи вона врештi решт вижила?

— Не знаю. 61 тисяча людей перед очима. Як комашня…

Ще з Гессом мені було. Один раз ми на полі працюємо. І тут нас гонять в баню. Баня коло крематорія построена. Ми не знали, що то баня. Думали, ще один крематорій строять.

Заганяють нас туди, роздівають, в коляски — одежу, нас — в душ, мила зеленого дали. Перший раз, може, за год вдалося помитися… Помилися, бо струпи по дівчатам пішли… А тут зелене мило, душ! Ну, ждем, коли нас уже палить будуть. Але привезли одежу нашу на колясках хлопці. Наші воєнноплєні. Знайшли кожен своє барахло, поодівалися.

Виходимо, вже темно на вулиці, а коло цієї бані ще строительний мусор не убраний. Канави там, труби прокладені, ще не закопані. На дорогу виходиш — надо стрибати через ці канави. А стоїть гурт такий. Видно, комісія якась приїхала. І Гесс мені через канаву, підійшов, подав руку і каже: «Аufpassen! aufpassen!» (обережно) і перевів мене.

Смієтся.

Коли я читаю про Нюрнберзький процес, то всігда його згадую.

«В Бергене увидела бывшего охранника из Освенцима, Крамера. Это сверхскотина. Не сверхчеловек, а сверхскотина. Ему трахнуть по башке человека, убить, это ничего. жуткий!

А вот после него был Гесс. Интеллигентный. Нашу Валю-парашютистку спас. Увидел ее в крематории, в зале, откуда уже в печь отправляют, и сказал: „Почему эта маленькая русская здесь? А ну уходи!“ И вытолкал ее. Когда я читают про Нюрнбергский процесс, всегда его вспоминаю»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

—  Було два Гесса і два Рудольфа. Як совпадение — одного повісили, а другий довго жив. Посмертно йому лішеніе свободи, но він жив в особняку в Германії під охраною. Я думаю, що то наш Гесс був, що оправданий був, що не був такою звіриною. Я би хотіла все-таки, щоб він не повішений був, за те що сказав «Ауфпассен» і за те, що Валю спас.

Сміється

—  Я читала, що були випадки коли зі шкіри людської робили різні аксесуари, рукавички, сумочки… страшні речі…

—  Я за Освенцим не знаю. В Берген-Бельзені у оцього Крамера подруга була, під стать йому. Виродок якийсь людський. Виродок! Так вона і кастрірувала мужиків, і вибирала, в кого татуїровки красиві, щоб потiм зняти шкіру, страшне було. Берген-Бельзен — це ужасно.

— І що з нею сталося?

— Її повісили. Не тоді, як Нюрнбергський процес був, і Крамер там був свідком. А через рiк. Я вже ходила в 10-й клас і в газеті прочитала. Вони коло Нюрнберга десь сиділи в тюрмі. Рік слідство йшло. І їх повісили, і її, і його, і ще 2−3 ауфзиєрок, фашисток, наглядачок.

— А чи були наглядачки не німкені?

— Була одна у нас як їх називають Volksdeutsche. Казали, що наполовину руська, висока така. В неї одна наша дівчинка з барака прибирала в квартирі, а квартира її була за лагерем. Особняк. Поляків вигнали, а дома їх пооставляли. Вони використовувалися ці дома, і в одному домі жила ця ауфзиєрка. Volksdeutsche. І перед тим, як наші мали зайти, вже і нас евакуіровали з Освенціма, вона застелила стола білою скатертиною, поставила хліб, сіль і свіжих яблук. Це ж зимою було, отак вона встрічала нашу армію.

— Влада змiнилася, що називається…

— Ага.


Что читают с этим материалом?


— А як Вас визволили?

— А визволили англійці. Звільнили тоді, коли ми вже не надіялись. І нам уже було все равно, ми вже були трупи. Рвалися снаряди над нашим бараком, черепиця грохотала. Бачимо, що воюють за нас. Байдуже, все байдуже. Даже як зайшов англійський танк в лагер, то хто недавно приїхав у Берген-Бельзен, такі бігли за танком, за колією його і цілували, а нам уже не до цього було. Хоч голову рубай, вже реакції ніякої не було, нi радості, нi сліз — нічого.

узница концлагеря, вена, гулей, история войны, война

Англічани стали по баракам входить і дивитись, хто живий. Вивели мене з барака і таке сонечко надворі! Дивлюся — Крамер і 4 ауфзиєрки. А по цю сторону під бараком — купи трупів у рові. Яка радость могла буть?

«Нас освободили англичане, когда мы уже не надеялись. Нам было уже всё равно, мы трупы были… Мы видели, что воюют за нас. Но были равнодушны.

Даже когда английский танк зашел в лагерь и те, кто недавно прибыли в Берген-Бельзен, бежали за ним и целовали колею, а нам было не до этого. Хоть голову руби, уже никакой реакции. Ни слез, ни радости — ничего…»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Як взагалі англійці з вами поводилися?

— Канєшно, як з больними, одягали, в баню водили. Казали багато не їсти. Умеренно кормили та переоділи в секонд-хенд якийсь, дали нам воєнні нові труси, майку і секонд-хендську гражданську одежу, обули, кормили і кіно показували.

— Що за кіно показували?

— Як сейчас помню, там чудак такий щось співав: «Мене мати народила у вітряний день, я родившись сразу крикнув, потеплей одень».

Сміється

— А як до Вас відносилися після війни вже в Радянському союзі?

— У школу не хотіли мене прийняти в 10-й клас.

— Чому директор Вас не брав у школу? Тому що Ви були в Німеччині?

— По рiзним причинам. Видно, хитрий такий був. І тому, що я репатріірована, чи як воно там звалося, по-перше, а по-друге те, що в мене 4 роки інтервалу було. Сорок перший — 9-й клас. Сорок п’ятий — 10-й клас.

Я училася в 10-му класі, а тут — бойкот, клас мене не приймає. У нас три хлопці в класі. Один — самий крайній на парті, мене до нього саджають, він тікає від мене, садиться третім коло хлопців. Зі мною не хоче сидіти.

— То було пов’язано з тим, що Ви були в Німеччині?

— Так, з Германією.

— Вони знали, що ви були в концтаборі?

— Та яка їм разниця? А хто знав, що таке концлагер? Їм скажеш, що концлагер, що бункер Гітлера, а вони не розлічають. В Германії - і всьо.

«В школу не хотели меня принимать в десятый класс. Мол, был пропуск 4 года. В итоге класс объявил мне бойкот, не принимал, мальчики со мной не хотели сидеть. Это было связано с Германией. Что такое концлагерь, школьники не знали. Им что концлагерь, что бункер Гитлера…»

Освенцим и жизнь — интервью с Анастасией Гулей

— Ви згадували той період в таборі чи намагались взагалі викинути це все з пам’яті?

— А як його викинеш? Я боялася букви О великої. Вона мені Освенцим нагадувала, як тільки побачу десь букву О — бистро перегортаю сторінку. Мене трясло при одній букві О.

— Як зараз з таким Вашим досвідом, який не викинути, Ви зараз дивитися на те, що відбувається в Україні? Як ви сприймаєте?

— Я виступала нещодавно в Берґен-Бельзені. Був зам президента Бундестагу, було там правительство землі Нижньої Саксонії. Міністр там виступав і мені там слово дали. На 10 хвилин. Я ім розказала, а під кінець їм говорю, що ми не думали ніколи отакий получити удар.

Бачучи свою загибель, ледве ходили, але ми збирались в кущі і співали патріотичні пісні, ті, що в школі нас вчили. «Страна моя, Москва моя, ти самая любімая». Перед смертю. Ми хотіли показати, що хоч ми пропадаємо, но ми не здаємся. Ми остаємося патріотами. І хто би міг подумати, що через 70 років на нашу любов, верність, преданність отака реакція, отака подла, підступна агресія зі сторони Москви! Отаке віроломство, отакий цинізм.

Порошенко, освенцим


Что читают с этим материалом?

Понравилась статья? Что думаете? Расскажите нам

Похожие записи

Самые свежие материалы

Фишки дня — 25 июня. Гороскоп на сегодня, именинники и анекдот

фишки дня, день моряка

Фишки дня — 25 июня расскажут о празднике мореплавателей и первой победе лютеран, кому

Балет «Юлий Цезарь» — интриги, оргии и боевые танцы в Опере

балет "Юлий Цезарь"

Национальная опера Украины готовится представить зрителям новый зрелищный балет «Юлий

Алексей Кондаков: «В моих работах боги живут рядом с нами»

Алексей Кондаков

Автор популярных интернет-коллажей, 34-летний дизайнер Алексей Кондаков рассказал, как незнакомец

Поддержите проект – поделитесь хорошим с друзьями! :)